Sorry, this entry is only available in Українська. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.
Джерело: Libération
Авторка: Ismérie Vergne, спеціальна кореспондентка в Ужгороді
Опубліковано: 24 лютого 2026 року о 5:33
Розділ: Економіка / Споживання
В Ужгороді, на кордоні зі Словаччиною, портфелі замовлень швейних підприємств скорочуються після згортання співпраці з багатьма європейськими брендами. Війна впливає на їхню конкурентоспроможність і змушує звертатися до військового виробництва.
Під бляклим світлом неонових ламп Світлана веде тканину з камуфляжним візерунком під голкою швейної машини, а потім проводить пальцем по шву, перевіряючи стібки. «Світлана означає “світло”», – одразу уточнює ця українка з великими блакитними очима, що виблискують за окулярами, спущеними на кінчик носа. «Я переселенка».
Два роки тому вона разом із донькою покинула Сіверодонецьк на сході України, окупований росіянами з 2022 року. За фахом вона працювала в гідравліці, але згодом стала швачкою, бо «потрібна була робота». «Після війни» вона уявляє, що «залишиться тут назавжди».
«Тут» – це в Ужгороді, місті на крайньому заході країни, біля словацького кордону. Від початку повномасштабного вторгнення Росії населення міста подвоїлося й перевищило 200 тисяч осіб. У центрі міста, на швейній фабриці UCF, заснованій у 1946 році, щодня працюють 230 працівниць – закрійниці, швачки, монтажниці, прасувальниці – які виготовляють одяг для європейських брендів.
Однак діяльність уже не така успішна, як раніше. «Десять років тому ми виготовляли для французьких марок 60 тисяч одиниць на рік, сьогодні – лише 5 тисяч. Їхня частка в нашому обороті впала з 25 % до 10 %», – шкодує керівниця виробництва Альона Ковальчук. «Через війну вони злякалися і скоротили замовлення».
Серед брендів, з якими співпрацювала фабрика, залишилися лише Antonelle, Un Jour Ailleurs та Bensimon. Інші – Maje, Gérard Darel, Tara Jarmon, Maison 1.2.3, Petit Bateau – поступово пішли ще у 2010-х роках.
Щоранку о 9:00 робота зупиняється. Працівниці підводяться, схиливши голови. Лунає хвилина мовчання на вшанування загиблих військових. Дехто прикладає руку до серця під звуки державного гімну України. «Декілька з них втратили рідних. Ще минулого тижня одна працівниця отримала листа про те, що її чоловік зник безвісти», – каже керівниця виробництва.
Після паузи робота відновлюється —-тепер над деталями військової форми. Останнє замовлення фабрики – 7 тисяч комплектів військової уніформи. «Працювати для європейських брендів вигідніше, але між зимовим і літнім сезонами маємо спад, тому приймаємо й такі замовлення — це краще, ніж нічого», – пояснює Альона Ковальчук.
Уся текстильна галузь України переживає складні часи. За даними Асоціації «Укрлегпром», кількість працівників скоротилася зі 133 тисяч у 2019 році до 91 тисячі у 2025-му. Від 2022 року 128 підприємств із сходу та центру країни релокували виробництво до Закарпаття – регіону, віддаленого від лінії фронту.
Водночас зросли зарплати: якщо до війни середній оклад становив близько 350 євро брутто, то нині – 600 євро (приблизно 460 євро нетто). Виробники стикаються зі зростанням цін на електроенергію, паливо, митними зборами та подорожчанням сировини, що знижує конкурентоспроможність галузі.
Попри труднощі, в Україні зберігається пам’ять про часи СРСР, коли текстильна промисловість забезпечувала майже 10 % ВВП країни. Сьогодні її частка ледь сягає 1 %.
Україна прагне стати виробничою базою для складного одягу – пальт і костюмів – для європейського ринку, куди вже спрямовується 80 % текстильного експорту. Проте наразі країна забезпечує лише 1,3 % імпорту одягу до ЄС.
